«ПОХОВАЙТЕ ТА ВСТАВАЙТЕ, КАЙДАНИ ПОРВІТЕ!».

Скорботну і пам’ятну дату в історії України вшанували новокаховчани 22 травня.  158 років тому мужній і талановитий Співець долі українського народу Тарас Григорович Шевченко увійшов у лоно рідної землі.

Україна вдруге оплакувала поета. В цей день 22 травня о сьомій годині вечора Тараса Шевченка перепоховали на Чернечій горі у Каневі.

Преславному батьку вкраїнського слова

Поклін б’є розбуджена вся сторона.

Про це сповіщає і хвиля Дніпрова,

І думає думу степів тишина.

В народі живе його пісня яскрава,

Як з піснею жив, так у пісні не вмер.

Не з плит мармурових здобув собі славу,

А словом, що сяє вогнем і тепер.

Народна хорова капела міського Палацу культури (керівник Ніна Шевелєва) виконала «Заповіт» Тараса Шевченка. Це своєрідний гімн визвольної боротьби українського народу, який був покладений в основу музичних творів багатьох композиторів, перекладений близько 150-ма мовами народів світу.

«Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій…», лунало біля пам’ятника Великому Кобзарю.

Учасники мітингу вшанували пам’ять Тараса Шевченка покладанням квітів.

…Відома історія написання Шевченкового «Заповіту»:

«Листопад 1845 року видався мокрий, вітряний і холодний. Шевченкові ця погода дошкуляла дужче, ніж зазвичай, бо тоді він, працюючи в складі Археографічної комісії, мусив увесь час їздити по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі.

Вранці поет виїхав із села В’юнище до Андрушіва, у дорозі змок до нитки. Весь день його морозило, і надвечір він повернувся до В’юнища зовсім хворим. Довелося злягти в чужій хаті.

Думи роєм носилися в голові, просилися на папір. Хворіючи, поет написав своє посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Минають дні, минають ночі» і ще кілька ліричних творів.

Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. У той час мало хто видужував від цієї хвороби. Це знав і лікар, знав і поет. Після 20 грудня хворому погіршало, становище його було майже безнадійним.

Тарас Григорович лежав у чистій, теплій, затишній кімнаті, сумно дивився у стелю і думав про свою останню годину, про долю України, про майбутнє рідного народу. В уяві виринав Дніпро, лани широкополі і села, що нагадували поетові писанку. Було боляче, що залишилися невиспіваними його думи, що гарячу, чисту, нерозтрачену любов до рідного народу доведеться забирати з собою в домовину. Ось у таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…».

Вірш написано на Різдво — 25 грудня 1845 року. Шевченко не знав тоді, що ця його поезія стане дуже популярною піснею, народним гімном, бойовим закликом до боротьби не тільки в його батьківщині, але й далеко за її межами. Не думав ні про славу, ні про почесті, ні про можливу кару за свої сміливі думки. Він тільки хотів — може, в останній раз — сказати народові про те, що думав, що почував. То був його заповіт.

На щастя, міцний організм переміг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив на Чернігівщину з тим же таки завданням Археографічної комісії.

«Заповіт» пішов у люди: його переписували в десятках і сотнях примірників, передавали з рук у руки, вивчали напам’ять, аж поки твір потрапив на сторінки невеликої збірки «Новыя стихотворѣнія Пушкина и Шевченки», що була надрукована у Лейпцигу 1859 року, пізніше — у Львові (1863) та Петербурзі (1867). Великого поширення він набув під час перевезення тіла Шевченка до України. Значна заслуга в цьому художника Григорія Честахівського, який навчив «Заповіту» багатьох із тих людей, що прийшли на Чернечу гору попрощатися з Кобзарем…» (За матеріалами Вікіпедії).

[SvenSoftSocialShareButtons] Коментування і розміщення посилань заборонено.

Коментарі закриті.