ДІЛИВ ВІН СЕРЦЕ НА УСІХ (Спогади Анатолія Микитенка, лютий 1992 року)

Неймовірно важко писати ці рядки, бо означає це – погодитися з тим, що Анатолія Павловича Бахути немає серед нас, що він полинув у вічність.

Я чую його повсякчас, бачу високе світле чоло, стриману посмішку – в мені він живий.

А вже наша майже десятилітня дружба – історія, дорогий спомин, вічний біль, відстань, з якої я заново відкриваю для себе поета-філософа А. П. Бахуту.

Заочно, по публікаціях в періодичній пресі, з випадкових розповідей товаришів я узнав про Бахуту в 1970 році. Уявлявся він мені суперечливою людиною, хоч його невтішна скорбота за померлою матір’ю робили його для мене доступним, зрозумілим, близьким. Прагнув познайомитись.

У надрукованих в газетах віршах А. П. Бахути мене вражало те, що з буденних подій і фактів автор робив прості за своєю суттю висновки, але настільки несподівані, що потрясали, стискали серце, змушували новими очима дивитися на світ. Справді-бо, геніальність у простоті.

Уперше я побачив Анатолія Павловича у листопаді, числа 20, 1976 року, коли він змінив мене на посаді відповідального секретаря тоді Каховської міськрайонної газети «Зоря комунізму». Стрункий, худорлявий, елегантний, небагатослівний і доброзичливий.

Опісля ми часто зустрічалися і по роботі, і в їдальні, і у вільну хвилину, заприязнилися. А головне – Анатолій Павлович настійливо просив мене дописувати в літературну сторінку «Зорі», яку він сам готував. Причому він умів заохотити, підтримати, допомогти. За рік, скільки я працював у цій газеті, А. П. Бахута надрукував багато анотацій, замальовок, етюдів, рецензій на книги херсонських авторів, кінофільми.

Невдовзі Анатолій Павлович покинув ту роботу, за яких причин – достеменно не знаю. Із розмов – через грубе втручання у газетні справи райкомівської партократії.

Через рік, приблизно у лютому 1979 року, від нашого спільного знайомого, тоді працівника газети «Нова Каховка» В. П. Кулика я дізнався про важку хворобу Анатолія Павловича. Була операція на шлунку. Поїхали до нього додому на вулицю Шевченка, 7.

Побачили батька хворого – Павла Пантелійовича – у великій скорботі, квартиру вкрай запущену. Анатолій Павлович умирав у ліжку свого робочого кабінету. З дозволу батька зайшли туди. Я ледь стримався, щоб не заплакати. У шапці, з чорним худющим обличчям і запалими очима, укритий ковдрою, тихо і нерухомо лежав хворий.

Упівголоса озвалися до нього. Він відкрив сумні очі, скосив на нас, не повертаючи голови, і щось прошамотів синіми губами. Ми принишкли, нахилились до ліжка.

  • Хлопці, пробачте, – ледь вимовив Анатолій Павлович, – встати не можу. І винувато ледь посміхнувся.

Ми переповіли йому останні газетні новини, згадали спільних знайомих, побажали скорішого видужання і вийшли з кімнати.

Поговорили з батьком. Не витираючи сльози, він сказав, що Анатолій Павлович уже вибрав костюм, в якому просив його поховати, і що він, батько, ночами не спить, доглядаючи сина, що не вистачає дієтичних продуктів, бо не може відлучитися з дому навіть до магазину. Тяжко було слухати старого, зламаного тяжкою недугою єдиного сина, єдиної опори і підтримки на схилі літ.

Чим можемо допомогти? І соромно стало свого запитання. З тієї суботи ми з В. П. Куликом бували у Бахути кожного вихідного, а дружина Кулика приїздила і в будні, щоб зварити гречаний суп, нагодувати хворого і батька, прибрати в кімнаті й на кухні.

Тижнів за три Анатолій Павлович одужав настільки, що міг уже підводитись і сидіти в ліжку, згодом сидіти на ліжку за столом. Але недовго – п’ять-десять хвилин. Більше не міг через болі в шлунку і слабкість.

Їжу приймав він по хвилинах, причому з’їдав він буквально по чайній ложці те, що приготував батько. І тоді, й пізніше, коли батько вже помер, я з жахом відзначав, що харчування хворого шлунком Анатолія Павловича згубне для нього. А він жартував:

  • У нас режим виживання, бо доглядати нас немічних нікому.

А якось признався чи пожалівся:

  • На це часу мені не відпущено…

Харчувався Анатолій Павлович абияк, здебільшого всухом’ятку, а надто, коли вже не було батька – хоч якого, та кулінара. Кожного мого приїзду Анатолій Павлович припрошував мене пообідати разом з ним. Мені, здоровому, доглянутому сім’єю, було незручно споживати приготовлене господарем. Але знав я, що він повинен їсти по годинах, і розділяв з ним трапезу, щоб не ображати хлібосольність. Я почувався винуватим, але бачив, що спільні обіди «заводили» Бахуту. Він розповідав багато житейських історій, своїх і прочитаних, жартував. Потім розмова переходила на літературні справи, політику, людські цінності. Щоб якось підтримати Анатолія Павловича, я приносив різні харчові гостинці, а то й пляшку вина. Як у 1985 році почалася хвиля боротьби з пияцтвом, і важко було купити пляшку вина, Анатолій Павлович обурювався: «Воюють, дурні, з наслідками. А треба виховувати людину так, щоб у будь-якій ситуації вона залишалася людиною. Ось як ми з тобою – цивілізовані люди: радіємо вину, але ніколи не упиваємось».

За життя Павло Пантелійович завжди ставав учасником нашого застілля. Йому було вже за 70, але вікового бар’єру я не відчував, навпаки, єдність думок, оцінок, бажань, дій. А яким чудовим оповідачем був старий батько! Ті посиденьки були для нас, його синів, справжнім святом.

У Павла Пантелійовича була світла пам’ять, величезний життєвий досвід, багатюща уява, він володів жвавою інтонацією і виразними мімікою та жестами. Вроджена артистичність батька чарувала мене. То був театр одного актора на двох глядачів, сповідь нереалізованого таланту.

Ті оповіді батька були готовими сценаріями і коротко- і повнометражних фільмів. Тільки б записувати! Однак про те тоді не думалось, та й не можна було порушувати гармонію довірчої розмови.

Таким же талановитим, неперевершеним оповідачем був і сам Анатолій Павлович, але з тією перевагою, що його гуманітарні пізнання були енциклопедичними. Як фахівець він міг говорити про історію і літературу, географію і біологію, екологію і космос, психологію художньої творчості й українську літературну мову.

А.П. Бахута не мав вищої освіти, засвідченої дипломом, проте глибоко вражав мене знанням історії східних, західних і південних слов’ян, грецької і римської, особливо з життя і діяльності видатних людей. Все те – самоосвіта. І що мене особливо приваблювало – то це точка зору , позиція, його оцінка історичних та побутових подій і фактів, часто відмінних від академічних. Показовою у цьому відношенні є поетична мініатюра «Розмова з Цезарем» (1983 рік), якою мене вразив Анатолій Павлович, з блиском прочитавши її.

Саме велика ерудиція і такт, уміння зрозуміти співрозмовника і відстояти свою точку зору, неупередженість і відкритість забезпечили йому безумовний авторитет як керівника літературної студії при газеті «Нова Каховка», яку він очолював упродовж багатьох років. Добровільно і безоплатно (хоч, признавався, це коштувало йому багатьох нервів, бо приходили на заняття різні люди, котрі пробували своє перо) виховував Анатолій Павлович літературну молодь.

Вважаю, ця його громадська робота чекає свого дослідження.

Відомі катаклізми 1983 року також були темою наших обговорень. Події в Афганістані, Ефіопії, Анголі, на Кубі, в Польщі А.Бахута оцінював як перенесення ідей революції на багнетах і доводив, що із зміною політичного керівництва країною зміниться і зовнішня політика Радянського Союзу. Коли він прочитав мініатюру «Дещо про смаки» (1983 рік), тоді  без заголовку, я скорився його залізній логіці і погодився з ним.

– Усе тлінне, – визначив Анатолій Павлович, – сьогоднішні цінності завтра можуть бути розтоптані…

Почуття передбачення, очікування перемін ніколи не покидало Поета, але цього він не афішував – не час було…

[SvenSoftSocialShareButtons] Коментування і розміщення посилань заборонено.

Коментарі закриті.