Інтерв’ю з очільником військово-патріотичного клубу “Каховка”

В цьому році 28 жовтня – 75-а річниця визволення України від фашистських загарбників. На офіційному рівні дата відзначається з 2009 року, її ініціатором став тодішній міністр економіки України Сергій Тігіпко. 20 жовтня 2009 року третій президент України В.А. Ющенко підписав Указ «Про День визволення України від фашистських загарбників», яким встановлено цю дату на державному рівні як всенародне відзначення визволення України від фашистів, вшанування героїчного подвигу і жертовності нашого народу у Другій світовій війні.

На території України під час Другої світової війни точилися ключові битви за звільнення Європи від нацизму.

Перші населені пункти України в районі Східного Донбасу були звільнені від німецької армії у грудні 1942 року. 23 серпня 1943 року  звільнили Харків, протягом вересня-жовтня 1943 року тривала одна з найбільших військових операцій у світовій історії – битва за Дніпро, її кульмінація –  вигнання фашистів з Києва. Фінал цього етапу війни -Східно-Карпатська операція, яка розпочалася 9 вересня 1944 року. 27 жовтня 1944 року радянські війська визволили Ужгород, а 28-го вийшли на сучасну західну межу України.

Звільнення України від нацистів тривало з січня 1943 по жовтень 1944 року. Збройні Сили СРСР на території тодішньої Української республіки провели 15 наступальних стратегічних і фронтових операцій силами чотирьох Українських фронтів (понад 2 млн. 300 тис. бійців).

За підрахунками істориків, в ході воєнних дій на території України загинуло близько 3 млн. радянських воїнів, понад 2 млн. українців були вивезені на примусові роботи до Німеччини, частково або повністю зруйновані понад 700 міст і 28 тисяч сіл, близько 10 млн. людей залишились без даху над головою, знищено понад 16 тисяч промислових підприємств…

Гіркі згадки по собі залишила війна на Херсонщині. Легендарний Нікопольський плацдарм… Він сягав 120 км по фронту і 35 км вглиб. З боку німців та румунів – 6 піхотних, 2 танкові, 2 гірськострілецькі дивізії – 52 тис. військових, 180 танків. Ці сили були кинуті на утримання Нікопольського марганцевого та залізорудного басейну і підтримку коридору з угрупуванням в Криму.

Бої велися на території Великолепетиського, Верхньорогачицького та Горностаївського районів Херсонщини – силами 28-ї армії (генерал Олексій Гречкин) Четвертого Українського фронту, в тому числі 301-шої стрілецької дивізії. Повітряну підтримку здійснювала 17-а повітряна армія (командував генерал Володимир Судець). Було проведено 6 операцій по ліквідації плацдарму. 20-24 листопада 1943 рік – загинуло 2657 радянських бійців. Другий наступ – 25-28 листопада, після підсилення 19-м танковим корпусом. Загинуло 3024 бійці. Радянська атака 19-22 грудня – втрати понад 4 тис. радянських бійців, наступна атака – 23-31 грудня – 3273 загиблих, 13-16 січня 1944 рік – черговий наступ радянських військ – 4190 загиблих. 2 лютого німецькі сили починають відступ з плацдарму. 5 лютого вранці 28-ма армія переходить в загальний наступ та відкидає німецькі сили за Дніпро. В боях 7-8 лютого 1944 року звільнено Велику Лепетиху та Нікополь.

Старший лейтенант А.Д. Адамян – командир кулеметної роти 66-го полку 61-ї стрілецької дивізії – від осколка під час атаки позбувся правої руки. Він підняв на штику над собою скривавлений поділ гімнастерки. Бійці ринулися в атаку і зайняли висоту, яку згодом назвали «Висота Адамяна» (Князе-Григорівка).

14 січня в бою загинув командир 24-ї гвардійської стрілецької дивізії, генерал Петро Саксеєв. 31 січня в бою загинув командир 37-ї танкової бригади, полковник Петро Корбут – посмертно Герой Радянського Союзу. В боях за Нікопольський плацдарм 21 військовий удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Загалом за час боїв за плацдарм за різними даними загинуло близько 60 тис. радянських воїнів, значна частина з них – відмобілізовані мешканці щойно звільненого Каховського району. Авіація втратила 90 літаків.

Під час та після боїв місцеві жителі в промерзлий грунт поховали близько 70 тис. радянських та німецьких солдатів. Як розповідали очевидці, запрягали корів, з хмизу робили сани, впрягалися і збирали останки загиблих…

ЗЕМЛЯ ЗБЕРІГАЄ ТРАГІЧНІ СПОГАДИ ПРО ВІЙНУ

Минуло вже 75 років, але досі на полях Херсонщини, де в роки війни точилися потужні бої, війна нагадує про себе. Артефакти і останки загиблих щодня знаходять пошуковці військово-патріотичного клубу «Каховка». Про їх «Вахту Пам’яті», знахідки, перепоховання, трагічні історії Другої світової нам розповів  почесний керівник військово-патріотичного клубу «Каховка» Анатолій Обелець.

  • Вже багато років «Каховка» займається пошуковою діяльністю на місцях боїв. Під час війни хлопці долучалися до гуманітарного проекту «Чорний тюльпан» щодо ексгумації решток тіл загиблих на Донбасі у зоні проведення АТО. Особисто я був військовослужбовцем 79-ї аеромобільної бригади. Ніколи ми не думали, що долучимось до війни особисто. Але це – тема окремої розмови. А нині хочу поговорити про інше.

ПОШУКОВЦІ – НА «ВАХТІ ПАМ’ЯТІ»

На території Херсонщини були запеклі бої в роки Другої світової війни – і в 1941-му, коли німці форсували Дніпро, а потім – у 1943-му, коли наші бійці визволяли українську землю. Вперше на базі клубу «Каховка» – а він входить до Всеукраїнської громадської організації  «Союз «Народна пам’ять», проходила Всеукраїнська  «Вахта пам’яті». Це комплексна археологічна військово-історична експедиція на теренах Великолепетиського району. Там, на Нікопольському плацдармі, у 1943 році були запеклі бої. За нашими оцінками,  загинуло понад 60 тис. радянських воїнів і близько 17 тис – німецьких. Серед загиблих – багато місцевих жителів, адже в 1943 році польовим військкоматам було надано право залучати до військових частин місцевих жителів – віком від 17 до 63 років. Забирали всіх чоловіків.

2 лютого 1944 року тут закінчилися бої. Було багато втрат. Загиблих – і німців, і радянських воїнів, ховали місцеві. Окремі могили ніхто не копав – була мерзла земля. Місцеве населення – а це переважно жінки – як могли стягували тіла загиблих до сусідніх окопів. .. Тому зараз в тих колишніх окопах, що наче змії перерили херсонські поля, досі залишаються останки радянських і німецьких бійців. Зверху земля вже вирівнялася. Ще багато років місцеві називали ті місця «баштанами» – бо як тільки сходив сніг з полів, на чорній землі бачили цятки білих «гарбузів» – черепів загиблих.

На тих сумних «баштанах» ми нині працюємо як пошуковці. На цих полях фермери сіють хліб, і ми його їмо – як кров і плоть тих, хто нас захищав. В цьому році – 75-а річниця звільнення України. Саме тому ми вирішили провести «Вахту Пам’яті», в якій взяли участь пошуковці  з усіх областей України. Керівництво фірми «Меліоратор»  надало нам для розташування машино-тракторну базу, з побутовими умовами – кухня, душові, сантехніка. Саме там  жили і працювали – з лопатами і металошукачами на полях. В цьому році ми виграли грант – 50 тис. грн.. Кошти використали на паливно-мастильні матеріали. Адже від Нової Каховки доїхати до місця пошуків – 70 км. Але грантових коштів на такий масштабний захід замало. Тому долучилася низка благодійників, які нам допомагають.

«СМЕРТЬ НА ЦИХ ПОЛЯХ ЗРІВНЯЛА ВСІХ

– Ми займаємось не лише військовою археологією, але й  історичними дослідженнями, працюємо з документами. До 2014 року через «Союз «Народна пам’ять»  мали  доступ до військової частини РФ у Подольську, де є центральний архів військових сил Міністерства оборони Росії. Там знаходяться всі документи щодо Другої світової війни. Ми встигли ретельно попрацювати з документами, тож нині маємо багато локацій тих місць, де можна проводити активні пошукові роботи.

Минуло майже 80 років. Нині ми знаємо – тоді цю бойню розв’язали скажені диктатори. Звичайні люди відреагували на ці події  по-різному. Кожен обрав свій шлях. Але смерть на цих полях зрівняла всіх. Нині ми співпрацюємо з німецькою організацією «Фольксбунд» – це громадська організація, яка опікується похованням німців на військових кладовищах в усьому світі. Ми разом з ними робимо ексгумацію, передаємо останки німецьких солдат, на теренах України локально виділені місця для перепоховання – велике кладовище є у Севастополі, у Кропивницькому, найбільше – в Західній Україні. По всій Європі такі могили впорядковані. Згадаймо приміром Ремагенський міст – міст через Рейн, в битві за який зійшлися у березні 1945 року солдати американської дивізії і німецькі війська. Нині там стоїть спільний пам’ятник. Кожна з країн вшановує своїх воїнів. І обидві вважають, що всі вони загинули безглуздо, за чиїсь амбіції. Тому і ставлять їм спільні пам’ятники.

30 і 31 серпня 1941 року німці захопили Берислав. Далі поставили задачу – форсувати Дніпро. Німцям вдалося провести унікальну операцію, деталі якої вивчають у військових Академіях НАТО як зразкову. Це наведення понтонного мосту під вогнем противника.  І в Бериславі, і в Каховці є вулиця льотчика Золіна. В Бериславі – пам’ятник.  Це Герой Радянського Союзу, який згідно наградних документів протаранив німецьку переправу. Але цей понтонний міст мав такі технічні параметри – 90 радянських літаків безуспішно намагалися його знищити бомбами. Бо частини мосту швидко відновлювалися. Нині під час пошуків ми вже виявили кілька фрагментів  тих літаків . Чому так вийшло? Ми мали перевагу в кількості бійців. Але тактика… Наші  війська встановили артилерію по всьому берегу Дніпра і чекали німців. Коли ті пішли в наступ – стріляли кілька гармат, а решта просто дивилися в небо. Ведення бою вже тоді потребувало більш сучасних підходів.

Мій старший син Олексій Обелець відповідає в клубі «Каховка» за пошукову роботу. У своїй статті він ретельно описав ці події з номерами дивізій, з локаціями. Що цікаво – кожен німець до 1943 року мав дембельський альбом. В цих альбомах залишились навіть не сотні – мільйони фото подій 1941-1943 років на території півдня України. Ми викупили десятки таких фото на аукціонах і  відновили зображення цієї переправи, яка існувала до 1943 року і була єдиною переправою, бо мости в Запоріжжі, Херсоні, Кременчуці були підірвані».

Анатолій Обелець показує унікальні фото німецьких альбомів. На них – німецька понтонна переправа – Берислав, вересень 1941 року, вантажівки на понтоному мості в районі Горностаївки, нескінченні колони наших полонених – німці не очікували такої кількості і не знали, що з ними робити. Вони їх відпускали. Будь-яка жінка з сусіднього села могла прийти і забрати до себе додому когось із полонених. Німці віддавали – бо був голод.

Пошуковці з’ясували, що для кожного німця – в нас нажаль такої традиції не було – виготовлявся металевий медальйон. Тому нині під час пошуків останки кожного німецького солдата  можуть ідентифікувати за добу. Серед радянських бійців багато тих, чиє ім’я невідоме.

«Пригадую, як на околиці Таврійська ми виявили рештки двох воїнів – їх останки перепоховані на Вокзальній площі у Таврійську,- розповідає Анатолій Обелець. – Видно було, що бій був гарячий. Біля останків бійця знайшли його годинник, монети, і багато настріляних гільз – з цього окопу боєць зробив понад 200 пострілів. А сам отримав кулю в голову. Завжди пам’ятайте: в Малокаховці, коли гуляєте в сосняку, крім того, що там є багато вибухонебезпечних предметів, там є багато решток тіл загиблих.

СЕРЖАНТ ІВАН ГОРОДЧАНИН ПОХОВАНИЙ У ПАРКУ СЛАВИ

«Кілька років тому було знайдено останки бійця, біля якого знайшли медальйон, – продовжує розповідь пошуковець. -З’ясували – це  сержант Іван Городчанин. Дізнались, що до війни він закінчив технікум, робив успішну кар’єру, був молодшим командиром. А ще – гарно грав на мандоліні. Це був справжній український хлопець,  родом з Полтавщини. Ця людина унікальна тим, що він як командир саперного відділення вже 23 червня 1941 року перейшов річку і «покошмарив» фашистів так, що… Тоді дуже мало давали орденів. Але він був представлений до першого – думаю навіть серед усіх бійців – ордена Червоної Зірки. Він з боями відходив, дійшов до Малокаховки – і там загинув – мабуть від артилерійського пострілу, бо кістки були дуже розтрощені. Цілого скелета не було. Серед решток лежав лише цей солдатський медальйон…  Вважаю, що іменами таких людей можна було б назвати вулиці», – стверджує Анатолій Обелець.

Анатолій Обелець показав особисті речі бійця – знайдений військовий білет, його листи до рідних, які передала онука бійця – вона побувала у Новій Каховці в день, коли у міському Парку Слави відбулося перепоховання останків радянських воїнів, і серед них – лише одного відомого – Івана Городчанина з Полтавщини.

 

  У НОВІЙ КАХОВЦІ БУДЕ МУЗЕЙ ВІЙСЬКОВИХ ЕКСПОНАТІВ

  • Пошукові роботи продовжуються. 8 травня 2019 року було перепоховано останки 30 бійців у Парку Слави, – нагадав Анатолій Обелець. – В кожній могилі – останки 5-6 воїнів. Це лише ті, хто знайдений поблизу міста. Ще два військові захоронення є у Таврійську, велике захоронення – біля танка Т-34 у Каховці, багато перепоховань – в Олешках, Великій Лепетисі, а в Малій Лепетисі в 2019 році перепоховали рештки 24 бійців. Тільки подумайте, скільки їх там! І чому потрібно проводити «Вахту Пам’яті». І морально підтримувати цих волонтерів, які на свої кошти, у свій особистий час займаються пошуковою роботою. Артефакти згідно опису ми передаємо до Центрального краєзнавчого музею у Херсоні. Але багато експонатів залишаються в нашому музеї. Запрошую всіх, хто хоче подивитися знахідки – зброю, каски, запчастини від танка Т-34. Їх можна побачити у музеї в Каховці. Більшість членів нашої організації – каховчани. Я запрошую новокаховчан активніше долучатися до археології.

Ми маємо намір створити такий музей в Новій Каховці. Домовились з керівництвом ПТУ №14. Там виділено чудове приміщення. Мені дуже подобається цей навчальний заклад. Недарма вони нині дбайливо доглядають міський меморіал «Захисникам Вітчизни». А музей буде наповнений експонатами як часів Другої світової, так і сучасного періоду – війни на сході України. До створення музею долучилася 57-а ОМПБр. Командир бригади виділив для музею деякі артефакти. Є мрія викласти цілий блокпост, маскувальну сітку розмістити. Ми просимо всіх небайдужих долучатися, приносити експонати. Зі своєї особистої колекції я планую передати музею повний набір бойових медалей, які існували в роки Другої світової війни. Волонтери будуть проводити екскурсії. Будемо долучати й учнів.

«БІДА ПРИЙШЛА ДО КОЖНОЇ РОДИНИ»

Анатолій Обелець нагадав: « У 1941 році на півдні України не встигли провести мобілізацію. Багато чоловіків залишились зі своїми родинами. Приміром, мій дід був єдиним в колгоспі комбайнером. Він відігнав за Дніпро спочатку комбайн, потім гнав гурти худоби. Але німці все це перехопили і завернули назад. Колгоспи вони не руйнували. А обклали людей податками. Після німців в наші краї зайшли румуни – ті були більш мародерні і прагматичні: за кільце ковбаси з ними можна було вирішувати питання.

Коли прийшли польові військкомати – на війну забрали всіх. Дехто вважав: «Поки ми воювали – ви тут на печі біля своїх жінок грілися!». Мій  дід, Ліляк Єфремій Йосипович, провоював лише місяць – і загинув. Бабці прийшло повідомлення, що пропав безвісти. Я поставив за мету знайти могилу діда – я її знайшов у хуторі Соломки. Там написані 600 прізвищ, а в братській могилі спочивають близько 3 тис. радянських воїнів. Самого хутора немає – війна залишила лише згадку про нього. На 40-річчя Перемоги  бабуся раптом отримала повідомлення «Ваш чоловік загинув смертю хоробрих». В неї було четверо дітей – а вона впродовж післявоєнних років не отримувала ніякої допомоги, бо вважали його зниклим безвісти. Вона не мала статусу вдови загиблого воїна, сама підіймала дітей. Уявіть собі її стан, коли у віці за 70 років вона отримує звістку про його загибель… Чому так сталося? Після загибелі воїнів зібрали їх картонні книжки – медальйонів тоді вже не було. Направили їх у Подольськ. Там ці картки пролежали 40 років, поки хтось не дав команду повідомити родинам про загибель колись зниклих безвісти. А родини загиблих воїнів впродовж цього часу навіть не отримували допомоги від держави…

Після того, як у 1943 році відвоювали південь України, мобілізували 15-річних підлітків і направили їх в Херсон на курси розмінування. В нашому архіві є щонайменше шість прізвищ підлітків, які підірвалися і загинули. Але вони не мали статусу ні ветеранів, ні учасників бойових дій…

Вкотре варто згадати, скільки представників різних національностей визволяли українську землю. Це були не лише місцеві – у складі військових загонів були представники всіх національностей тодішнього Радянського Союзу.

І ЗНОВУ – ВІЙНА, ПОШУК ЗАГИБЛИХ…

Ще один важливий напрямок роботи пошуковців «Каховки» – пошук останків сучасних українських воїнів на сході України, в зоні проведення ООС…

«На сході пошуками вже професійно зайнялося Міністерство оборони – бо цим має займатися держава, – переконаний Анатолій Обелець. –  Але в 2014-2016 роках, коли не було ні обладнання, ні досвіду – до пошуків долучалися наші волонтери. Я на той час служив, був у військах – помічником командира аеромобільного взводу. А троє хлопців з клубу брали участь у пошуках.  «Смерть всіх урівнює» – говорять в ГО «Союз «Народна пам’ять». Війна – це дуже велике лихо, велике зло. Треба розуміти, що в ній протистоять люди, які по-різному розуміють історію, ті, хто щиро вірить в те, за що воює.

Моя мотивація – щоб зло, безчинства, мародерство не прийшли до моєї рідної Херсонщини, до Нової Каховки. І коли дехто з непідконтрольної Україні території погрожував, що дійде до Києва – я розумів, що це серйозно. Тому брав автомат і йшов захищати Україну. Вона для нас  – понад усе. Українська нація змогла себе захистити. Це історичні події, які ми нині переживаємо. Коли наші сусіди зрозуміють, що ми – потужна по ментальності, самостійна нація, бачимо базовими для себе європейські цінності – людяність і захист прав людини – тоді буде прорив. Марш ветеранів у серпні був грандіозним, потужним. І якщо цього року вийшло 50 тисяч – наступного будуть всі 100 тисяч. Прикро, що з трибуни не привітали цих людей – в першу чергу батьків, вдів і дітей загиблих, інвалідів-військових. Це була помилка. Мені некомфортно, що перші особи держави не виходять на публічне поле, не дають пояснень з важливих питань, не спілкуються з людьми.

Я пишаюсь тим, що наше місто розвивається, ми вміємо знаходити компроміси і спільно працювати. На радість новокаховчан, і – вражаючи гостей. Вони називають Нову Каховку затишною, сучасною, європейською. І головне – мирною і гостинною. Наш край багатий історією. Значна частина цих сторінок, нажаль,  є трагічними. Їх потрібно знати і про них пам’ятати. Саме тому ми намагаємося вшанувати гідно наших героїв, і берегти ті святині, за які вони віддали своє життя».

[SvenSoftSocialShareButtons] Коментування і розміщення посилань заборонено.

Коментарі закриті.