ВІН ОБРАВ ШЛЯХ ВОЇНА.

Тіло бійця Євгена Черниха, який загинув внаслідок обстрілу автомобіля з українськими військовими 8 березня, доправили у супроводі військових 10 березня до Нової Каховки, а далі – в рідне село Райське. Пізнім вечором його зустрічали односельці – від в’їзду до села і до порогу рідного дому стояли земляки бійця, які тримали в руках лампадки та свічки. Це була суцільна дорога зі свічок.

Євгена привезли в закритій труні. Почорнілі від горя батьки просили її відкрити, але військові відмовили – цього робити не треба. Міський голова Володимир Коваленко та його заступник Віктор Замковий, які приїхали разом з військовими, ледь вмовили матір не відкривати труну. Просили – нехай Євген залишиться в пам’яті таким, яким він був при житті…

Попрощатися приїхали командир і бійці 28-ї ОМПБр – бойові побратими, з якими Євген Черних у 2014 році вирушив захищати східні рубежі України. Кажуть, чоловіки не плачуть. Але на їх обличчях було стільки болю, що і сліз не потрібно. Командир пригадав: Євген з початку військових дій пішов на схід України: «Вже 31 липня 2014 року він був на полігоні Широкий Лан. До війни служив у десантних військах – 79-а бригада…».

Військові капелани, священики Новокаховської і Херсонської українських православних церков здійснили обряд відспівування. Військовий капелан звернувся до людей: «Коли ми говоримо про смерть – завжди важко знайти слова втіхи. Але Господь говорить – немає більшої любові, ніж та, коли віддаєш своє життя за свого ближнього. Ми знаємо – всі ми в цьому світі живемо в суспільстві, один одному допомагаємо, кожен з нас виконує якусь місію. Але ми також знаємо – є робота, а є служіння. Коли людина в будь-який момент має бути готова прийти на допомогу іншому. І в неї немає такого поняття, як вихідний, або неможливість щось зробити. Лікарі, вчителі, священики, воїни – це ті люди, які не просто працюють, а несуть служіння. Бути військовим – це особливе служіння. Господь дає сміливість їх серцям, і любов до людей, яких вони захищають».

Траурна процесія вирушила на цвинтар у селі Райському. Від рідного дому до перехрестя труну з тілом бійця його побратими несли на руках. А потім поставили на катафалк, і проводжали воїна пішки до самого цвинтаря.

…Чисте березневе небо, співають пташки, розквітає весна. І тут – розрита могила, десятки вінків, море квітів, згорьовані обличчя – рідних, друзів, бойових побратимів, однокласників. Провести воїна в останню путь прийшли представники обласного і місцевого керівництва, волонтери. Євгена добре знали і поважали.

Перед похованням до мешканців Райського звернувся отець Сергій: «Тяжко говорити слова прощання. Їх ще багато скажуть. Церква повинна говорити людям правду. І я вам цю правду скажу. Зло може паразитувати лише на тілі добра. Так само, як паразити, які живуть в природі, не існують автономно, а тільки на тілі здорового організму… Зло завжди має ім’я. Чомусь останнім часом перестали називати зло злом. Про миротворців люблять говорити. Але мир твориться зрозумілими простими речами – коли люди люблять, народжують дітей, будують будинки, орють землю, вирощують хліб, розвиваються, один одному добро творять.

Зло – воно інакше, діє завжди під виглядом добра. У зла є ім’я – це сусідня країна, яка на нас напала. Це зло робить так, що ми зустрічаємося на кладовищі і ховаємо наших солдатів-героїв. За гріх ми платимо смертю наших близьких. За те, що в попередні роки ми не вміли бути правдивими, нормальними громадянами своєї країни, ми нині ховаємо цього молодого хлопця. Це і наша відповідальність. І про це треба вміти сказати. І треба не соромитися це казати. І коли який-небудь бовдур ляпне «Какая разница?» – ось вам різниця! Нині ми тут стоїмо і плачемо, бо є різниця між добром і злом. Мати загиблого солдата Романа прийшла якось до церкви і сказала прихожанам: для нас дуже важливо не озлобитися. Знати правду, називати зло злом – це не означає озлобитися. Потрібно давати правильну оцінку тому, що відбувається. І в нас тоді буде шанс на щасливе майбутнє. Будьте гідними, і поцінуйте той подвиг, ту жертву, яку віддав хоробрий воїн Євген».

«Сьогодні ми прощаємося з нашим односельцем. Це перша трагічна втрата в нашому селі», – сказав, звертаючись до людей, староста Райського старостинського округу Іван Коваль. – Своє молоде життя Євген віддав за наше мирне життя. Я дуже хочу, щоб в нас не було більше таких поховань. І це залежить від кожного, хто тут присутній. Дуже важко ховати молодих людей. Але така ціна за свободу і життя. Будемо вдячні цій молодій людині, яка пожертвувала своїм життям за правду, за віру, за нас з вами».

Нагадали і віхи такого недовгого життя мужнього воїна. Євген Сергійович Черних народився 9 січня 1991 року в селі Райське. Малюком відвідував дитсадок «Калинка», потім голубоокий веселий хлопчина у 1997 році пішов до першого класу Райської початкової школи. У 2007 році, закінчивши ЗОШ №6, вступив до Новокаховського ліцею на спеціальність «електрогазозварювальник». У 2010 році був призваний на службу до Збройних Сил України. У 2014 році зрозумів, що військова справа – його покликання. Він має бути там, де країна потребує захисту. І підписав контракт та вирушив на військову службу на схід України. Через рік, повернувшись додому, влаштувався на роботу до КП «Муніципальна охорона». Але у січні 2020 року підписав другий контракт і став бійцем 57-ї ОМПБр імені кошового отамана Костя Гордієнка. А 8 березня 2020 року загинув на сході України, потрапивши з побратимами під ворожий обстріл…  

«Євген був першим серед демобілізованих. Пройшов найважчі випробування на сході України у 2014-2015 роках. І в цьому році підписав контракт і пішов служити у розвідку», – нагадав, звертаючись до громади, заступник голови Херсонської ОДА Вадим Чабан. – Як казав отець Сергій, у кожного зла є ім’я. Євгена не просто вбили – в нього поцілив ПТУР. І тому ми не бачимо його зараз. Хтось із вас запам’ятає його як Євгена – друга, односельця, сусіда. А я хочу, щоб ви запам’ятали його повне ім’я – Євген Сергійович Черних. Херсонщина платить велику ціну. Нажаль, це вже 146-й герой, наш земляк, який загинув на сході України. Пам’ятайте про це».

Звернувся до людей і заступник військового комісара Херсонщини Анатолій Бондарук: «Шановні сельчани, дорогі побратими і друзі, шановні рідні і близькі! Страшна звістка. Немає таких ліків, які б залікували біль від такої втрати. Євген з першого дня пішов до лав захисників України. Його ім’я буде назавжди викарбуване на Алеї слави 57-ї ОМПБр. Час розставить все на свої місця. Політики починають війну, а гинуть військові. Але нині треба згуртуватися в один кулак навколо ідеї вільної, незалежної, мирної України. Потрібно бути сильними, адже бояться тільки сильного».

Взяв слово і заступник міського голови Віктор Замковий: «Сьогодні ми ведемо війну з російським окупантом та його найманцями. Ця орда забрала вже багато життів наших воїнів. Але українці не звикли жити на колінах. Тому вони помирають стоячи. Зараз наші хлопці знаходяться на фронті. Вони стримують навалу окупантів. Про це всі повинні пам’ятати. Євген загинув за нас з вами, щоб ми тут мирно жили, працювали, народжували дітей. Він загинув недарма. Ми про це пам’ятаємо».

Звертаючись до людей, військові капелани закликали щодня пам’ятати про українських воїнів і підтримувати їх в тилу, єднаючись і спільно працюючи для України: «Дуже складно передати словами, як важко на передовій бійцям. Тільки заради того, щоб ви всі могли жити на рідній землі, ходити до церкви, бачити свої сім’ї, одружуватися і народжувати дітей. Хтось вже зробити цього не зможе. Я вас уклінно прошу: пам’ятайте про ціну цього миру! І будьте єдиними. Їм дуже важко. Але вони єдині і тримаються, як один кулак. Вчіться у них! Беріть з них приклад, ніколи не докоряючи. Поважайте, дякуйте за те, що вони для вас вибороли цей наш стяг, мову, традиції. Не кидайте ці святині під ноги! Живіть, цінуйте кожну мить, кохайте, поважайте і будьте єдиними, справжніми християнами. Задля того хлопці далі кладуть на сході свої життя, не пускаючи підступного ворога на нашу землю. Батькам хочу висловити подяку за те, що виховали справжнього героя. Прийміть співчуття».

Голова ГО воїнів АТО «Біла стріла» Дмитро Марков, згадуючи про загиблого друга, з болем вимовляв кожне слово: «Євгена я знав у двох колективах – КП «Муніципальна охорона» і ГО «Біла стріла». У «Муніципальній охороні» він завжди сумлінно виконував свої обов’язки, завжди був чемним і привітним. Ми разом виконували завдання, які самі ставили собі в організації. Це були зустрічі у шкільних закладах – Євген завжди полюбляв туди ходити. Я хочу подякувати батькам за те, що мав такого друга. Ми ніколи його не забудемо. Вічна пам’ять герою! Слава Україні!».

Всі ці важкі шість років поряд з бійцями – волонтери, які фактично допомогли українській армії встати на ноги і зміцніти. Про це нагадала координатор допомоги Волонтерського центру ЗСУ Галина Уманець: «Ми знали Євгена зі самого початку бойових дій, з 2014 року. Волонтери тоді згуртувалися. Тоді в нас дійсно не було армії. Коли ми приїхали до Широкого Лану – там був Женя. Ми пам’ятаємо усміхнене обличчя цього молодого хлопця. Поруч стоять бійці 28-ї бригади. Тут є командир підрозділу, де Євген служив ще в Мар’їнці. Третього червня був потужний бій. І ці хлопці вистояли! Це була лінія розмежування. Вони стримали наступ окупантів, і той не просочився далі. Женя не міг спокійно дивитися на те, що робиться на сході України. І він знову пішов, щоб захистити всіх нас. Дякую його побратимам з 28-ї бригади, які сьогодні приїхали і пам’ятають його як сильного воїна, патріота. І командир взводу бригади Володимир Хороняк. Наш волонтерський центр знає цих бійців з перших днів подій на Сході. Ми їх проводжали. Ми їздили до них у Мар’їнку. І зараз їх підтримуємо. Поважайте нашу армію! Низькій уклін родині. Дякуємо вам за сина!».

Галина Уманець пізніше розповіла: 146 загиблих мешканців Херсонщини – це лише бойові втрати. «Їх набагато більше! Ви би бачили, скільки ми вже поховали хлопців, які вмирають через тиждень, місяць після тяжких поранень, внаслідок важких хвороб. Наслідки поранень дуже важкі!»

На похованні було багато однокласників Євгена. Від їх імені до рідних та побратимів загиблого односельця звернувся Євген Соломахін: «Це для нас велика втрата. Гіркий біль вселився в наші серця. Євген був для нас близькою людиною. Знали ми його тільки з хорошої сторони. Це була світла людина».

З болем говорив командир підрозділу Євгена: «Українці! Дуже важко підібрати слова, коли тебе переповнюють жаль, лють і жага до помсти. Батьки, тато й мамо, безмежне вам дякую за такого сина-воїна. Кріпіться і вибачте, що так сталося. Що не вберегли».  

А потім настала болюча хвилина прощання. Коли батьки навіть не змогли побачити востаннє свого сина.

«Останнє, як ви можете долучитися зараз, обійняти – це поставити свою руку на хрест цієї домовини – і пригорнутись», – сказав болючі слова отець Миколай. – Євген на небі буде для вас ангелом-хоронителем і дороговказом для нас на добру, світлу і благословенну дорогу, де ми повинні вчитися цінувати, розуміти і поважати один одного. Ми всі різні. Кожен з нас має свій характер, своє бачення, свої норови. Але коли біда, коли лихоліття, коли голод, холод – ми чекаємо підтримки, вдячності, розуміння. Тож цінуйте і поважайте їх подвиг. В пам’ять про тих хлопців, які своє життя віддали за честь і волю України, за те, щоб ми мали майбутнє, за наших дітей, онуків – пам’ятаймо й молімося за них. І дякуймо батькам, що виховали гідних героїв!».

Згорьовані батьки, сестра припали до труни з тілом. Більше ніколи! Не побачать, не обіймуть…Ці слова вже шостий рік розбивають серця тисячам українських родин! Кожного разу, коли настає мирний ранок або тихий зоряний вечір – згадуйте про українських воїнів! Це вони тримають мирне небо над нами! Це вони свої молоді літа віддають за нас, за шанс для України стати успішною і щасливою! Ми в боргу перед ними! І віддати цей борг можемо лише нашою єдністю, злагодою, людяністю, турботою про землю, за яку вони вмирали.

                                                                                                          Вікторія РАЄВСЬКА

 

[SvenSoftSocialShareButtons] Коментування і розміщення посилань заборонено.

Коментарі закриті.