«БОГИ ВІЙНИ» – АРТИЛЕРИСТИ.

Щороку напередодні Дня Перемоги міський голова Володимир Коваленко відвідує новокаховчан-фронтовиків. З подарунками, продуктовими наборами, зі щирим бажанням вкотре почути розповіді фронтовиків про пережите, дізнатись про їх нинішнє життя.

Григорій Степанович Гончарук – серед таких фронтовиків. А в мирному житті – майстер на всі руки, вправний коваль ковальського-ливарного цеху електромашзаводу, вірний футбольний вболівальник. Нині йому – 94 роки.

Григорій Степанович зустрічає нас веселою піснею – він знає їх багато… Одягає парадний піджак з численними орденами і медалями. Він – фронтовик, артилерист, учасник битви під Кенігсбергом. Високий, міцний чоловік, армійська виправка дається взнаки – він у свої 94 роки щодня проходить чималий маршрут від свого будинку на вул. Героїв України до Свято-Андріївського храму. Радіє візиту Володимира Коваленка – ці зустрічі гріють серце і обов’язково проходять напередодні Дня Перемоги вже не перший рік. Міський голова добре знає цю родину, понад 40 років дружить із сином фронтовика – Олександром Григоровичем. А Григорія Степановича називає не інакше, як «батьку». А тим часом дістає з пакунків подарунки ветерану: продуктовий набір, дві великі коробки з солодощами від підприємця Сергія Лелікова, грошову підтримку від міської влади.

За щирою розмовою перші спогади – про однополчан. І перший тост – за воїнів-переможців. Григорій Степанович родом з Хмельниччини. Народився 13 лютого 1926 року. У 1938 році батька, голову колгоспу, оголосили «ворогом народу» і забрали до в’язниці. Та й більше про нього нічого не чули. Мати, залишившись одна з шістьма дітьми,  писала листи, намагаючись дізнатись про його долю. І прийшла відповідь – «Ваш чоловік помер у в’язниці…». Батько Григорія Степановича, Степан Кирилович Гончарук, з дитинства працював. Спочатку конюхом, потім комірником у колгоспі, далі бригадиром. А потім обрали головою колгоспу. Односельці часто згадували про нього – гарний був господар! А мати з болем дорікала їм: «Що ж не цінували, а постійно скаржились?»

На фронт Григорій Степанович Гончарук пішов влітку 1944 року, у віці 18 років. Пройшов курси підготовки. Пригадав, як поряд з навчальним центром було поле, де ріс щавель. Хотілося їсти – то їли його. А також квашену капусту, яка стояла у великій діжці. І постійно питали: «Коли вже на фронт?». А командир: «Скоро, хлопці!». Видали нову форму і відправили новобранців на війну. Розташувалися за 4 км від лінії фронту.  Під час війни Григорій Степанович – високий, міцної статури молодий боєць, – служив у важкій артилерії. Його гармата була грозою ворога: калібр 211 мм, вага – майже 18 тонн, стріляла снарядами вагою у 100 кг-фугасний та 120 кг-бетонобійний. Біля однієї такої гармати в бойовому розрахунку було 16 бійців.

Артилерійські позиції перевіряв особисто незмінний командуючий артилерією в роки Другої світової – Микола Воронов. Відомо, що у 1943 році він був направлений з перевіркою до військ Калінінського фронту, згодом координував дії 1-го та 2-го Прибалтійських, а також Західного фронтів. Цікавий той факт, що в роки війни Микола Воронов як командуючий артилерією радянської армії вважав неприпустимим боротьбу піхоти з танками. На його думку, проти танків противника мали виходити радянські танки, протитанкова авіація і артилерія. Пряма атака піхоти на танки – особливо на початку війни – призводила до катастрофічних втрат живої сили. На той час гранатометів і протитанкової зброї було дуже мало. До того ж, їх використання вимагало навчених бійців. В результаті основним засобом боротьби були міни і в’язки гранат, які солдати кидали під гусениці танків. Маршал Микола Воронов був затятим противником розвитку в армії піхотних протитанкових засобів (протитанкової зброї, гранатометів) і активно добивався насичення стрілецьких полків та дивізій протитанковими пушками.

Григорій Степанович пригадує фронтові події: як брали участь у битві за Кенігсберг, як зустріли там Перемогу. Від пострілів бійців, які почули цю таку довгоочікувану і вистраждану звістку, від гулу канонади нічне небо розірвалося вогняним світлом. Нарешті війна скінчилася! Пригадав фронтовик, як бійці допомагали зібрати врожай вже достиглих на той час озимих. Повернувшись додому, він  вирушив у Карелію до старшого брата Миколая. І ще три роки після війни служив у місті Саранську в Мордовії. Планував їхати один – але батьки не погодились: «Ми тебе 6 років не бачили. Тому тепер куди ти – туди й ми». Тож завербувались всією сім’єю.

Вчорашній фронтовик розповідає, що в Карелії  відкрив у собі неймовірну кількість талантів – працював ковалем, тваринником і мірошником. Там і долю свою знайшов: майбутня дружина Надія Єгорівна завербувалася в Карелію з Росії, з Орловської області. І була зоотехніком в районі. Дізналась, що з’явився толковий тваринник – приїхала познайомитись. І з того часу почали частіше бачитись. А потім і одружилися. Народилася донька Тетяна. Взимку в лижному костюмі на лижах карельськими лісами поспішав Григорій Степанович на роботу на цілий день. Влітку в лісах було багато грибів та ягід, які із задоволенням збирали. Але прожили тут недовго.

Старший брат змушений був згодом переїхати. Тож вирушили на південь, до Нової Каховки, де жили родичі. Вже тут, у Новій Каховці, народився син Олександр. Григорій Степанович у молодому місті спочатку працював на конях. Конюшня тоді була в районі, де нині – ТРК «Фреш». Вчорашній фронтовик насолоджувався мирним життям. Сам дивується – як в ті роки, не маючи спеціальної освіти, опанував багато різних професій? Вдома його руками були зроблені всі меблі – шафа для одягу, столи. Після роботи з другом поспішав на Дніпро – рибу ловити. Пригадує, як багато її тоді було. Тож не гаяв часу – кожну вільну хвилину намагався впіймати для родини свіжу рибу. Разом зі старшим братом Миколою вони свого часу навчилися і взуття шити! Тож від замовлень не було відбою! Григорій Степанович любить співати. Тому багато років приєднувався до ветеранів, які збиралися на березі Дніпра – співали, спілкувалися.

Григорій Степанович радіє кожному дню, кожній зустрічі, шуткує, ділиться спогадами. І не сумує! Радить кожному так любити життя! Щоправда, з сумом згадує кохану дружину, яка 10 років тому пішла з життя. Але втішають серце фронтовика турботливі діти та онуки. Вони піклуються про батька. А він любить розповідати їм про свою юність, про найдорожчі спогади, серед яких – його фронтова біографія, розповіді про бойових друзів, про яких він пам’ятає все своє життя. Григорій Степанович щороку завдяки дітям присутній на урочистостях до Дня Перемоги. Відзначить це свято і в цьому році – обов’язково покладе квіти до Вічного вогню у Парку Слави. А за родинним столом перший тост за традицією піднімуть за бойових побратимів, завдяки яким прийшла Перемога. Та, нажаль, багато хто з них цього щасливого дня так і не побачив…

[SvenSoftSocialShareButtons] Коментування і розміщення посилань заборонено.

Коментарі закриті.