ГОРТАЮЧИ СІМЕЙНІ АРХІВИ…

Мешканці Новокаховської громади пригадали фронтові історії своїх рідних.

«ТІЛЬКИ ЗАРАЗ Я РОЗУМІЮ ЦЮ ТИШУ»

Історію своїх дідуся і бабусі – учасників війни –  розповіла новокаховчанка Ірина Малахова:

«В 1939 році Катя поступила на перший курс медичного інституту і мріяла стати лікарем – гінекологом. Після закінчення школи медсестер їй пощастило працювати з одним із видатних на той час лікарів, професором Огороновим. Саме він сказав їй, що з неї вийде справжній лікар за покликом і талантом.

Але всі мрії розбились в одну мить. Почалася війна. Вона втратила свого нареченого, льотчика, який загинув над Білоруссю в перші дні. А молодесенька тендітна дівчина стала фронтовою медсестрою, рятуючи життя бійців.

Микола – танкіст, офіцер, був важко поранений. І майже безнадійного, його доставили в госпіталь. Ліків ніяких не було, і вона, виконуючи вказівки лікаря, почала вводити медичний спирт та віддавала для переливання свою кров, використовуючи один шанс на мільйони. Тижні він був у комі, страждав від страшного болю. Операції, осколки в голові і нозі. Але вона не здавалась. Коли Микола відкрив очі, то поруч побачив Катюшу – маленьку, змучену, турботливу молодесеньку дівчинку. Він закохався в неї. Миколу комісували, і вже разом вони поїхали до України.

Катя так і не стала лікарем, але була унікальною і люблячою акушеркою, яку поважало все село. Потім в радянські часи при пенсії її «посунули», і в люту хуртовину з санчатами досі тендітна і малесенька, але така стійка жінка ходила на виклики до маленьких пацієнтів. Потрібно було виживати, адже в них росла маленька донечка, яку Катя змогла народити тільки в 40 років. Микола все життя мучився від болю в нозі, і уламки виходили навіть в останній день його життя. Але Каті поруч вже не було, і за руку його тримала моя мама. Він був талановитий фотограф, який в 50 років міг робити «фотошоп», і який все життя намагався забути кляту війну.

9 травня – особливий день…

День, коли наша родина завжди проводила в тиші, без парадів і голосних промов. Дідусь і бабуся були особливо сумними в цей день. Як же мені хочеться, мовчки, обійнявши їх, побути разом з ними. Бо тільки зараз я розумію цю тишу і мовчання. Хоча б тільки одну мить, в цей особливий день…»

«ВОНИ ПРИСЯГУ НАПИСАЛИ КРОВ’Ю»

Про свого батька – підпільника, фронтовика – згадує новокаховчанка, депутат міської ради Олена Михайлова:

– 8 и 9 мая Украина вспоминала всех, кто воевал на фронтах Второй Мировой, кого сегодня с нами нет. Хочу вспомнить и я о своем папе Александре Евтихиевиче Баенко. Он родился 30 декабря 1923 года в селе Лелековка Кировоградской области. В 1941-м году  окончил школу – ему еще не исполнилось 18 лет, потому в армию призван не был.

Его военная биография начинается практически с самой оккупации Кировограда – с февраля 1942 года был командиром группы подпольно-диверсионного комсомольско-молодежного отряда им. К.М.Кирова. После освобождения Кировограда Красной армией 8 января 1944 года папа был призван на 2-й Украинский фронт в звании рядового механиком-водителем танка Т-34.  Во время Ясско-Кишиневской операции, под селом Яссы, папа был тяжело ранен и контужен.

Как и благодаря чему он остался жив – это особый случай, о котором часто вспоминали в нашей семье. Он подружился с командиром экипажа, они были ровесниками и перед сражением обменялись шлемами, на внутренней стороне которых были фамилия и звание. Во время боя в танк попал снаряд. Из подбитого танка вытащили папу, сорвали горящую одежду, в которой сгорели его документы, и по шлему думали, что это командир экипажа в бессознательном состоянии. Очнулся папа только в госпитале. В это время бабушке направили похоронку, и она уже отпела его в церкви. Только в военном госпитале в Николаеве все выяснилось, когда папа пришел в себя. После продолжительного лечения в сопровождении двух медсестер его привезли домой инвалидом 1-й группы. Ему было 20 лет.

«Это хорошо, что отпели, – значит, будет долго жить», – сказал батюшка в церкви и напророчил папе долгую жизнь. Папа прожил почти 92 года – до 6 августа 2015 года.

В 2005 году к 60-летию Победы над фашистской Германией была издана Книга Памяти «Земний уклін тобі, солдате!». Ее авторы – Владимир Шурапов и Роза Федосеева. В книге – очерк о папе «Остання ніч».

На внутренней стороне обложки книги – благодарность авторов за помощь, оказанную папой в ее составлении. В книгу вошли фотографии из альбома, созданного Александром Евтихиевичем Баенко в 1985 году в память о героической борьбе мужественных подпольщиков Кировоградской областной подпольно-диверсионной организации имени К.Е. Ворошилова. На протяжении 5 лет папа собирал материалы, документы, фотографии, списки подпольщиков, и за свою скромную пенсию изготовил множество экземпляров фотоальбомов, которые раздал всем подпольщикам или их семьям. По одному экземпляру альбома и Книги военкомат передал в Кировоградский краеведческий музей. В прошлом году я посетила этот музей. Как сообщили его работники, музей реорганизовали, и «благодарные» потомки вынесли практически все музейные архивы, касающиеся войны, в подвал. Боюсь, что у меня единственной сохранились оригиналы вышеупомянутой Книги памяти и фотоальбома.

…В конце 1942 года были объединены две подпольные организации им. Ворошилова и им. Кирова в одну подпольно-диверсионную организацию им. К.Ворошилова, в которой было 730 подпольщиков. Это была самая многочисленная организация на Кировоградщине. Первого командира К.В.Гончарова арестовали и вывезли в концлагерь. Вторым командиром подпольный обком утвердил В.В. Федорова. Уже в августе 1943 года в состав организации влились еще две подпольные группы, и ряды подпольщиков быстро выросли до 1300 человек.

«Непокорные»- так называли подпольщиков жители. За малейшее непослушание жителей наказывали голодом и репрессиями, а партизан исключительно расстрелом. Подпольщики на каждом предприятии создавали из рабочих свои диверсионные группы. Это заводы «Профинтерн» и « Красная звезда». На последнем немцы ремонтировали свою технику. Подпольщики при помощи тогдашнего директора создали из числа рабочих 25 диверсионных групп. Они повреждали телефонную связь, выводили из строя машины, разными путями доставали у немцев оружие, одежду, продовольствие для партизан, многим военнопленным помогли сбежать из лагеря смерти. 75 % кировоградской молодежи, которую немцы собирались отправить на работу в Германию, были освобождены.

За годы оккупации кировоградские подпольщики вывели из строя 72 паровоза, 2 287 автомашин, 2651 подводу, 8 самолетов, 36 авиационных двигателей, сожгли 3 нефтебазы, уничтожили 1600 гитлеровцев, распространили 17500 листовок, провели 682 полномасштабных диверсии на предприятиях и учреждениях немцев, в соседних селах, на железнодорожных станциях. Готовили и выполняли эти задания подпольные группы, в которых служил папа, и которыми руководили братья Волощенки – Иван и Феодосий.

Был у папы в организации близкий друг Миша Матвеев, который возглавлял такую же молодежную подпольно-диверсионную группу, как и Александр Баенко. Часто папа вспоминал своего боевого товарища и очень по нему горевал: Михаил Матвеев погиб уже перед самым освобождением Кировограда. В папиной группе были партизаны Люба и Коля Лукины, с которыми после войны дружили много лет мои родители. У них собиралась папина группа. Я слушала их рассказы и воспоминания – и не знала еще, какую ценность они представляли. Для меня это были просто папины друзья, обращающиеся к нему: «Командир». Только потом, с годами, я поняла значение того, что они делали. И то, какими они были: смелыми, надежными – ведь от действий каждого зависела жизнь всех! Это качество перешло и в мирную жизнь: они полностью доверяли друг другу!

Помню, в 1980 -м году на 35 -летие Победы было грандиозное празднование этих событий. Я принимала в них участие в группе молодых фотографов студии народного Дома творчества. Тогда в Кировограде был большой парад, пригласили всех подпольщиков, кого смогли. Когда родители пришли домой, мама подтвердила, что стала невольным свидетелем истории, которую как- то рассказал папа. История была связана со спасением немецкого летчика, которого сбила наступающая Красная Армия. Он упал в Черном лесу, где находились партизаны. Летчика хотели расстрелять, но папа за него заступился – и летчика отправили в лагерь военнопленных. Так вот, на эту встречу подпольщиков прилетел из Германии, с переводчиком спасенный папой немецкий летчик! Он обратился к подпольщикам и рассказал, что ему пообещали встречу с папой, что приехал он только с одной целью – поблагодарить через столько лет своего спасителя. Мой папа был не только беспощадный к врагу, но и великодушный. Поверженного пленного или безоружного врага не убивал!

Еще папа обладал уникальным даром общения с животными, особенно с собаками. Он свободно заходил во двор, где была отвязанная большая собака, злобно лающая и бросающаяся на забор. Он начинал с ней разговаривать – и собака в считанные минуты из злобной превращалась в виляющую хвостом. Эти способности открылись в нем на войне. Между боями он работал вместе с кинологами, которые обучали собак подрывать танки. Он «обкатывал» собак, чтобы они не боялись движущегося танка. До конца своих дней он чувствовал вину и жалел тех собак, которых посылали на смерть. Он за всю свою жизнь не обидел ни одно животное.

За время подполья и службы в действующей армии папа был награжден медалями «Партизану Отечественной войны» и «За отвагу», орденом Отечественной войны 2-й степени».

Далі – нарис «Остання ніч» з книги «Земний уклін тобі, солдате!»

«ОСТАННЯ НІЧ»

Кожен, з ким нам довелося зустрічатися, – всі з “племені мужніх”. Це люди, гартовані суворим часом, до останнього подиху віддані Батьківщині. Такого всеохоплюючого спалаху патріотизму, самопожертви не знала жодна країна. Такий народ ніяка сила не могла здолати. Випливають факти, картини, великі справи людей, причетних до великої перемоги, які часом залишилися поза увагою спільноти, літописців. А вони, ці факти, доповнюють недописані сторінки, возвеличують подвиг народу, дух нації.

Наш співрозмовник, біографія якого гідна окремої книги, як і багатьох інших,- колишній учасник кіровоградської підпільної організації імені Ворошилова Баєнко Олександр Євтихійович. Гортаємо фотоальбом, любовно зроблений ним особисто в 1985 році, присвячений побратимам по зброї. З кожної сторінки на нас дивляться мужні красиві обличчя покоління сорокових воєнних років.

Він пройшов і тяжкими фронтовими дорогами. І лише 1980-го отримав з Подольського воєнного архіву документ, який підтверджував, що О. Є. Баєнко після тяжкого поранення був демобілізований з госпіталю інвалідом І групи. Скільки треба було винести мук і терпіння, виявити мужності, перебороти заскорузлих інстанцій, подужати недугу, щоб працювати і жити повнокровним життям. Ніколи нікому не жалівся. Працював на різних посадах на залізниці. 1948 року закінчив Львівський залізничний технікум, 1966 – Харківський інститут інженерів залізничного транспорту. Обіймав високі керівні посади, обходячи “обмеженість на троні”, як мовив поет. Так і на пенсію пішов, не відкриваючи таємниці тяжкого поранення. Жив і працював як Солдат, як веліла Совість. Ні перед ким не знімав капелюха, не схиляв гордої голови.Так, він був із племені мужніх. Ми проговорили з Олександром Євтихійовичем весь день. Разом з ним пройшли його підпільними стежками, фронтовими дорогами, шляхами відбудови і трудової доблесті.
Цікавили нас і останні дні гітлерівців у Кіровограді.

– Я працював на КРЕСі,- мовив він тихим спокійним голосом. Подивився у вікно, немов щось пригадуючи. Улюбленець, білий пухнастий кіт, м’яко стрибнув йому на коліна і приліг, скрутившись калачиком. Олександр Євтихійович лагідно погладив його і по хвилі продовжив. – Наші вже були у Лелеківці. Минувши прохідну, я йшов подвір’ям. Помітив, що на території станції гітлерівці розмотують і тягнуть якісь дроти у різних напрямках. Майнула тривожна думка: мінують об’єкт. Коли придивився ближче, угледів вініловий дріт. Це така ізольована проводка. Якщо її чимось прикусити, то дріт тріскається і обламується всередині. А ізоляція залишається цілою. Потім треба тільки трохи розтягти його, і струм по ньому вже не проскочить. У мене були чудові бокорізи, які я свого часу виміняв за пляшку самогону. Вони й знадобилися. Вдалося порушити проводку до другого, третього і четвертого котлів, а до генератора, куди зводилися всі дроти, не вийшло: там чергував німець.

Потім зі схованки взяв свій маузер, який дістався мені ще влітку сорок першого, коли наші відступали, вдягнув німецький плащ (теж куплений за самогон) і пішов до зольщиків діда Хмари та діда Лисенка. Один із них був кремезним дідуганом. Мабуть, із запорізького роду. Вони вивозили вагонетки із золою на викид, де чергував німець із вівчаркою. Я заліз у вагонетку, вони закрили мене щитом, а поверх насипали гарячу золу. Покотили і шугонули мене, помилившись, на триногу. Вже вибравшись із зольного полону, я попрямував до насипу. Коли чую, наче щось гониться за мною. Оглянувся – вівчарка. Жалко було вбивати собаку. То я вистрілив їй у плече. Тут же темряву розрізала автоматна черга. Тієї ж ночі я благополучно дістався до своїх на Новомиколаївку. А через день місто було визволене. Тут і почався мій бойовий шлях вже у діючій армії.

Олександр Євтихійович обережно дістав із шафи святковий піджак і повісив на спинку стільця, мовляв, тут – уся військова біографія: ордени Вітчизняної війни II ступеня, Богдана Хмельницького, Слави III ступеня, медалі “За відвагу”, “За бойові заслуги”, за звільнення Знам’янки та багато інших.
О. Є. Баєнко люб’язно дав нам на кілька днів свій альбом, щоб ми відсканували фотографії і розмістили їх у цій книзі. Ми сердечно дякували славному ветеранові за збереження такого цінного історичного альбому, більшість фотографій якого на сьогодні вже є раритетною річчю.

Прощаючись, Олександр Євтихійович, тамуючи душевний біль, тихо сказав:
– У моїй групі було сорок чоловік. Всіх доля милувала. Ми були розбиті на трійки. І це нас врятувало… На сьогодні залишилося лише двоє…

Років п’ять, як Олександр Євтихійович овдовів. У нього дві доньки, онуки. В них – його радість і затишок. З гордістю показує фотографії, і його обличчя осяває внутрішнє м’яке світло щасливої людини, яка на своєму віку (а йому вже далеко за вісімдесят) принесла багато добра і радості близьким, друзям, товаришам, побратимам по зброї. О. Баєнко власноручно, своїм коштом, виготовив близько дев’яноста фотоальбомів і подарував кожному учаснику підпілля, партизанського руху, хто разом з ним пройшов суворими шляхами боротьби в роки окупації. Доля багатьох порозкидала по світу. Він віднайшов їх, листувався. Бандеролі подорожували в усі куточки колишнього “Союза республик свободных”… А назад звідусіль – листи-подяки, сповнені суму, спогадів, гіркоти, відчаю… Вони і сьогодні коли-не-коли, залітають до його помешкання, неподалік залізничної станції. І спогади знову вриваються в серце, хвилюють душу, повертаючи в молоді нев’янучі роки… Це він гарячого літа сорок першого, вже в окупованому місті, організував підпільну групу на електростанції. Юні патріоти дали клятву боротися з ворогом до загину. Присягу писали кров’ю. Шрами залишилися на все життя.

Ми бачили ці рубці, затягнуті часом, на руках Люби і Ліди Лукіних, Людмили Зайцевої, Надії Лисенко… Зарубки воєнного лихоліття як мовчазні і горді свідки мужності, безприкладного патріотизму і палкої лобові до матері-Вітчизни.

Серпень 2004 року.
автори Володимир Шурапов, Роза Фєдосєєва. Книга ” Земний уклін тобі солдате… “Кіровоград ” КОД” 2005

[SvenSoftSocialShareButtons] Коментування і розміщення посилань заборонено.

Коментарі закриті.