«СЕРЕД СТЕПУ ШИРОКОГО, НА ВКРАЇНІ МИЛІЙ…».

Саме там, на милій серцю Україні, «щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі…», заповідав нащадкам поховати своє виснажене засланнями та тугою за Україною тіло славний Кобзар України Тарас Шевченко.

Його недовге 47-річне життя складалося з 24 років кріпосного рабства, 10 років – волі, радостей життя і високої творчості, 11 років невимовно тяжкої солдатської муштри, яка геть підірвала його здоров’я, і трьох років доживання в Петербурзі під постійним негласним наглядом жандармів…

22 травня з нагоди дня перепоховання Тараса Шевченка по всій Україні до його пам’ятників вдячні нащадки покладали квіти. Зробили це і у Новій Каховці. Міський голова Володимир Коваленко, його заступники, керівники управлінь, відділів, підприємств міста вшанували пам’ять Кобзаря і поклали живі квіти до його пам’ятника та пригадали, як проводжали українці свого Кобзаря в останню путь.

…П’ятдесят вісім днів прах Тараса Шевченка перебував у Петербурзі, де помер 47-річний поет і художник. Потім домовину з тілом за клопотанням його друга Михайла Лазаревського і після отримання дозволу було перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Перш, ніж рушити в далекий шлях на Україну, соратник Шевченка Пантелеймон Куліш сказав: «Що ж се ти, батьку Тарасе, од’їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од Козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з цього світу без сеї останньої честі». І труну поета накрили червоною китайкою.

8 травня 1861 року домовину пронесли через увесь Петербург до вокзалу, потім з Москви останній шлях Кобзаря проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролівець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари – до Києва. 18 травня колісницю з домовиною зустріли кияни, гімназисти, студенти, серед них були Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Володимир Антонович, Михайло Старицький.

Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, на собі понесли тлінні останки поета студенти Університету Святого Володимира через подільське шосе аж до самісінької церкви Різдва, що на Подолі. У Києві з поетом прощалися студенти, поети, багато киян. Тараса Шевченка навіть планували поховати в Києві – цю ідею підтримували і родичі Кобзаря. Але близький друг поета Григорій Честахівський, пам’ятаючи про його заповіт, відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі. Бо ще за життя Шевченко мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева» – там, де планував побудувати власний дім.

20 травня на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка потрапив до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі. А 22 травня, після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору. Дорогу, якою йшла процесія, встелили зеленим віттям так, що вона була схожа на килим. «Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», – згадував Григорій Честахівський.

На місці поховання спочатку змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі та обклали камінням, наче степову могилу. Згодом тут був встановлений дубовий хрест. А в 1884 році на народні пожертви встановили чавунний хрест, могилу обклали дерном, і збудували перший народний музей – «Тарасову світлицю». У 1925 році на місці поховання Кобзаря було утворено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка». У 1939 році на могилі встановили бронзовий пам’ятник. Автори проекту – скульптор Матвій Манізер та архітектор Євген Левінсон.

…Урочисте відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Новій Каховці відбулося 28 лютого 2002 року в день 50-річчя нашого міста. Ідея створення пам’ятника виникла у 80-ті роки минулого століття. Перший благодійний внесок на спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку у сумі 500 карбованців у 1988 році зробила мешканка села Тополівка Л.Нечепорук. Громада міста, колективи підприємств зібрали необхідну суму коштів для спорудження пам’ятника. Підтримало цю ідею і надало необхідну допомогу для її втілення керівництво Нової Каховки. У 2001 році почалося втілення задуму. При міській картинній галереї провели конкурс на кращий проект пам’ятника Т.Шевченку. Обрали оптимальний варіант – саме такий, який нині височить на площі перед Літнім театром. Автори пам’ятника – випускники Одеського художнього училища імені М.Б.Грекова – херсонський скульптор Володимир Потребенко і мешканець Дніпрян Микола Рашевський.

[SvenSoftSocialShareButtons] Коментування і розміщення посилань заборонено.

Коментарі закриті.